Луї Огюст Бланкі. Працювати, страждати і помирати (1850-52)
Працювати, страждати і помирати1 за нових панів — ось обов’язок, покладений на плебеїв картеччю, каторгою і гільйотиною. Скільки ж нахабства і невдячності здіймають пригноблених; вони розпочинають боротьбу з цією зухвалою аристократією вискочок. І з 1789 року боротьба триває невблаганно, вічно незмінна, хоч і завжди нова. Той, хто читає історію нашої першої Революції, читає історію сьогодення. Події можуть відрізнятися; тло залишається тим самим. Інтереси, пристрасті, мова, перипетії, все виглядає однаково. Тогочасні люди сьогодні повертаються до життя. Наші так звані монтаньяри — це карикатура, погана копія Жиронди.
Як і жирондисти, монтаньяри проголошують себе демократами, республіканцями, революціонерами, ким завгодно. Як і перші, вони повторюють «Свобода! Рівність! Братерство!», носять кокарду та інші народні емблеми, вигукують народні кличі. Це не що інше, як брехня і лукавство, щоби ввести в оману очолювані фразами і гримасами довірливі натовпи!
То що таке Революція?
Знищення нинішнього суспільного ладу, зникнення буржуазного ярма, повне звільнення народу, настання рівності.
Чи це, випадково, не програма згаданих республіканців-революціонерів? Нехай лютий [1848-го] відповість.
Вони нічого не змогли зробити, скажете ви — Ні! Вони не хотіли нічого робити! Вони не хочуть нічого робити. Вони висміюють нас. Площі, почесті, жага легкої здобичі — ось їхні цілі. Забирайся звідси, щоб я міг зайняти твоє місце!2 Іншого євангелія у них немає. Вони можуть видворити кількох чиновників, але завжди недоторканно поважатимуть нинішній порядок речей! Торкнутися цього означало б знищити їхню спадщину. Але ця спадщина одноденна, вона вже завтра повернеться до влади старого, справжнього власника; позаяк той самий суспільний лад неминуче призводить до тих самих панів. Яблуня родить тільки яблука.
Так хіба ми мріємо про винищення всіх буржуа? Зовсім ні; це було б самогубством. Буржуазія містить елітарну меншість, незнищенну, гарячкову, ревну і палку фалангу: це сутність, життя і душа Революції. Саме з цього розжареного осереддя безупинно спалахували ідеї реформ чи поновлення [les idées de rénovation], немов снопи полум'я, що запалюють населення.
Хто встановив прапор пролетаріатові? Хто підхоплює його після кожної поразки? Хто є проповідниками, апостолами доктрин егалітаризму? Хто веде народ на бій проти буржуазії? Буржуа.
Без цього священного батальйону, що невтомно згуртовує маси у своїх розгромах, останні б уже давно скотилися в рабство. Завдяки своїй героїчній стійкості, самій сталості цього невеликого загону, вони рятують маси від зневірення. Також вони набирають трудівників, підготовлених їхніми навчальними закладами, а ті, своєю чергою, займають посади керівників колон. Цей загін не здаватиметься, доки не приведе Революцію до здобуття Рівності.
Яке гасло написано на її прапорі? Демократія? Ні! Пролетаріат; адже солдати є робітниками, навіть якщо керівництво — ні. Доктрини, інтереси, пристрасті — все походить від народу. І даремно мудроване гасло «Ні пролетарі, ні буржуа» шукає доводи і точку опертя в рядах цієї щедрої меншості! Це надто грубий софізм. Хіба має значення, коли знаходять деякий [буржуазний] одяг серед рядів тих, хто носить робочі халати? Чи халатів цих не вистачає на розпродажах одягу? Не менша війна між буржуазією і народом; між доходом і заробітною платою, між капіталом і працею. У 1789 році були також революційно налаштовані священики і дворяни. Чи варто з цього приводу робити висновок, що тоді Революція не була спрямована проти дворянства і духовенства? Це честолюбство, це жадібність, яка намагається уповноважити вищенаведене двозначне і віроломне гасло. А скільки інтриганів приїжджає, натягнувши червоні кашкети на вуха, шукати удачі серед багажу народної армії? І відрізнити цих мандрівних лицарів від вірних союзників не так легко. Вони галасливіші за будь-кого, хто брав колись участь у вимушеному штурмі, і ніхто не має жодного завзяття, щоби зрівнятися з їхнім бурхливим характером. Потім вони наступають на владу, вони першими виходять на міську площу, захоплюють її, зміцнюють там свої позиції — а потім раптово перетворюються на консерваторів, [що повстають] проти цього нещасного народу. Народ цей втрачає голову та хоробрість, коли бачить, як їхні вчорашні генерали стають завтрашніми карателями. Понад шістдесят років грають цю п’єсу на нашій політичній сцені, попри всі її мінливості та потрясіння.
Чи не час її закінчувати?
недатовано
Бель-Іль
__________________________________
1. Недатований уривок 1850-52 років, може бути чернеткою листа до Майяра від червня 1852-го або якогось іншого пов'язаного тексту. Граматичні вставки надано задля читацької зручності — О. С. Курсив належить оригіналові та завіреному перекладу англійською.
2. Ôte toi de là que je m’y mette! (пер.: Забирайся звідси, щоб я міг зайняти твоє місце!) — французьке прислів'я, що було вжите Сен-Сімоном у творі «Catéchisme des industriels» для характеристики прагнень до влади юристів та адвокатів під ліберальним прапором. Фраза запозичена з вірша італійського поета Філіпа Пананті ді Муджелло (1766—1837).
* * *
д о д а т о к до перекладу «Працювати, страждати і помирати» Луї Огюста Бланкі
Далі — робочий конспект хронології 1848-185.. (О.С). 24 лютого 1848 року, після восьмирічного ув'язнення, Бланкі повертається до Парижу (його довічне ув'язнення було скасовано внаслідок зречення Луї-Філіпа). У столиці він одразу стає головним речником позицій крайнього лівого революційного спектру. Більше не змушений працювати таємно, навесні 1848 Бланкі залишає змовницькі тактики, характерні для багатьох тодішніх організацій та політичних спрямувань. Цей стиль політичної боротьби він змінює на користь стилю публічних дебатів і мобілізації громадської думки.
Упродовж наступних трьох місяців Бланкі закликає до розважливості та перешкоджає будь-якій передчасній спробі державного перевороту: у березні під його чолом проходить мирний протест, в якому беруть участь орієнтовно сто тисяч осіб, мета — тиск на тимчасовий уряд, щоби той відклав заплановані парламентські вибори. Бланкі передбачав посилення позицій поміркованих і консервативних діячів у новому керівництві, тому вважав за потрібне відкласти вибори, аби надати можливість прореспубліканським голосам отримати більший вплив у провінціях і в сільській місцевості, де думка значною мірою сформована традиційним впливом місцевої аристократії та духовенства. Тимчасовий уряд погоджується відкласти голосування лише на пару тижнів, до 23 квітня, унаслідок чого консерватори все ж змогли закріпитися: робітничі протести в Руані, що згодом відбулися наприкінці місяця, були придушені урядовими військами. Десятки вбитих.
Слово Бланкі міцнішає, його вплив зростає. Тимчасовий уряд швидко організовує документ із кількома підступними посадовцями та юристами, вдається до наклепу, опублікувавши документ під назвою «Déclaration faite par xxx devant le ministre de l'intérieur». Стверджувалося, що цей документ є нібито копією доносу Бланкі на його власних провідних діячів, адресований міністрові за травень 1839 року, через кілька місяців після тодішнього невдалого повстання. Бернстайн про дослідження ситуації: «Паплюження виявиться більш шкідливим, ніж мучеництво; підземний поштовх не міг сколихнути громадськість більше, ніж документ; наслідки карикатури та спотворення не піддаються вимірюванню». Ален Деко відзначає у Бланкі відсутність мотивів можливої винагороди чи то співпраці з префектом, а також докладно демонструє, що сам документ [напевно] був «композитом», підробленим міністерством поліції на основі свідчень, зібраних кількома різними свідками та інформаторами. Документ не підписаний, почерк не ідентифікований.
Обурений підступним звинуваченням, Бланкі через два тижні опублікував розлоге спростування під назвою «Réponse du citoyen Auguste Blanqui» («Відповідь громадянина Огюста Бланкі»). Під його відповіддю підпишуться 50 сподвижників, а також ще 400 колишніх політичних в’язнів. Відбувається протест проти нападу на його репутацію. [Про цей епізод і ставлення до нього ми розповімо детальніше в невеличких екскурсах, у примітках до наступних перекладів.]
На початку травня вперше збираються новообрані Установчі збори, куди представництво робітничого класу входить лише умовно. Чергові загострення народного невдоволення змушуватимуть Бланкі взяти участь у масовому вторгненні до новообраних Установчих зборів 15 травня, однак у той же день він виступає рішуче проти імпровізованого державного перевороту та відмовляється доєднатися до процесії, що потім переросте у безуспішний штурм Hôtel de Ville, тобто готелю, де були розташовані «колишні камердинери Луї-Філіпа, нині метаморфізовані у блискучих республіканських метеликів, вони пурхають кімнатами» (Бланкі, недослівно). Вірні Асамблеї війська заарештовують кількох лідерів демонстрації на місці, а через 11 днів, 23 травня вистежують і заарештовують самого Бланкі.
Майже роком пізніше, його судитимуть разом із десятком інших соціалістичних і революційних лідерів, де, під час захисної промови, зокрема, він згадує про наміри вгамувати демонстрантів 15 травня: «Якби я хотів повалити Національні збори, не було б нічого легше — на демонстрації було 50 тисяч осіб. Залізні поручні не зупинили б нас; коли народ того хоче, поручні як сірники. <...> [але] будь-який уряд, імпровізований на основі випадку та несподіванки, не проіснував би і восьми днів». Десять років ув’язнення. Спочатку ув’язнено в Дуллані, Пікардія, потім — перевели до Бель-Іль, що на узбережжі Бретані. В останньому місці Бланкі організовує своїм співв’язням неформальні заняття з політичної економії.
Повернімося до 1848: через місяц після затримання Бланкі, у Парижі відбуваються Червневі дні. Консервативна більшість Національних зборів працює над ліквідацією Національних майстерень як символу соціальної політики. Червневе народне повстання ще з установлень перших барикад мало відчайдушний вигляд, вигляд погано організований, тому повстання було жорстоко придушене армією. Йдеться про тисячі вбитих на боці повстанців і тисячі депортованих та ув'язнених. Маркс, Енґельс теж змістовно коментують ці події, як і вся тодішня інтелектуальна кон'юнктура. Натомість консервативні діячі вчергове зміцнюють свої позиції та розправляються з радикальними республіканцями в Парижі. Як і передбачав Бланкі, 20 грудня Луї-Наполеона Бонапарта було обрано президентом республіки.
Кілька слів від Беньяміна: «Коли Наполеон ІІІ прийшов до влади, Бодлер не визнавав його, як Цезаря. Бланкі його перевершував. <...> Діяння Бланкі були споріднені з мріями Бодлера. Вони поєднувалися між собою. Це з'єднані руки на камені, під яким Наполеон ІІІ поховав надії борців Червневого повстання 1848 року». Уже в 1851 президент Бонапарт здійснює очікуваний переворот: він розпускає палату, арештовує партійних лідерів і скликає нові збори, щоб продовжити свій термін повноважень на десять років. А ще через рік, тобто у грудні 1852, після влаштованого державного перевороту, Бонапарт уже коронує себе імператором Наполеоном III.
Розмірковуючи у в'язниці про Червневу катастрофу 1848 року, Бланкі робить висновок, що покладання на напівзаходи фатально послабило революційний рух; лише потужні соціалістичні заходи могли б запропонувати будь-яку сучасну перспективу продовження традиції, встановленої 1792-93 роками. Заґратований, він пише різкі викриття на адресу нового міністерства, серед яких, наприклад, можна зустріти і памфлет «Працювати, страждати і помирати», що недатований, утім, писаний у період 1850-52 років. Запропонований переклад цього памфлету покликаний пролити історичне світло у дещо наспіх охопленому історичному проміжку.