Solianýk

У сучасному мистецтві вічною залишається тема про так званий нерівний доступ до публічності, пуповиною ж цієї теми так само слугує питання «хто я?», питання ідентифікації. Художня діяльність, головною пружиною якої тенденційно виступає риторизація травми, чи ширше — політичний порядок денний, нині поширена повсюдно як ніколи. Художники та художниці вдаються до оригінальних рішень у спілкуванні з кураторами, до милих дитячому окові плакатних акварельок, швидкоруч накиданих дизайнерських беззмістовностей та стерилізації будь-яких стратегій, що виходять за рамки рентабельності у колах, де насамперед прийнято консолідуватися у питаннях політичного. Тобто не стільки чиясь «художня практика і всі принципи вообще не мають значення», скільки вони набувають змістовності, перебуваючи у конкретних умовах культурного виробництва.  Саме тут твір проходить процедури легітимації і потрапляє на публіку (вихід на ринок певного суспільного класу, презентація певній спільноті), а людина стверджується...

Колеги, що нині дихають квірповітрям безпеки у віднях та берлінах, чекаємо у столиці ваші такі пронизливі «рефлексії» війни, малюночки під склом або може «кіно» якесь з коментарем на дистанції відеодзвінка, адже ми в наших галереях без вашого демократизму опіній все ніяк не впораємося. Адже кожний досвід важливий. Особисто я чекаю на рефлексію «важливості так званої "політичної позиції", а не національності росіян» при погодженні на групові виставки, чи то паблік токи з імперською гнидою. Не менш цікава логіка конфлікту зі своїми на ґрунті ксенофобії до росіян, може там якась деконструкція супер`еґо, або ж і щось більш вишукане і посучасніше, час біжить — методи змінюються. А ми прибережемо архіви і з радістю зайдем подивитися на ваше чергове багатоґранне сумління, якщо не буде обстрілів. І, коли Ваша ласка, досить уже розповсюджувати формулювання зразку «мене обурює необхідність солідарності українського народу, коли держава не виконує свої зобов'язання»: 1) це надзвичай...

Позиції незмінні: необхідно віднайти себе у сій війні й принаймні висловлюватися, систематично і хто як гаразди, але таки проштовхувати ситуацію до Перемоги. Хто мовчить — працює на ворога, сприяє його ідеології, сей рік вже надав нам багато ілюстративного матеріялу. Відоме розчарування спостерігається і серед художничків-пристосуванців на олігархічних пенсіях, сліпого і стерильного квазідослідництва, бульварної технолітератури: ті, хто свідомо утримується від боротьби, в певний час неодмінно морально зламаються, якщо ще не, але знайте, будь-яке ваше слово вже втратило політичний вплив, ваші так звані права нічого не важать, ви безповоротно перекреслили себе. Як і посередні буржуї, що бігли у перші дні війни за кордон, хто як міг, валютою прикордонникам, із замотаними скотчем документами на животі й уплав річечкою споживати європейські блага під прапором жертви. Ви проґавили шанс повернути собі репутацію людини. А в тім, ми впораємося без усіх вас. Сей рік показав могутність консолідац...

Здумайте собі, скільки території наразі окуповано? Скільки, не дивлячись на масові депортації й ввезення росіян, на непідконтрольних нам територіях ще зосталось українських людей? Ця замітка є звернення до друзів та колег, що й донині знаходяться там; ця замітка також є нагадуванням про те, що окупація — явище суто тимчасове. Позаяк, це зрозуміло як і з історичних характеристик тривалості воєн минулого століття, так відомо і з визначення самого слова  загарбання , тобто логіки контролю території без права на неї. Хоч інколи пригнічений моральний стан і може масштабувати хибні уявлення про загальне політичне становище на нашій землі, але нам необхідно постійно пам'ятати хто насправді тут небажаний гість. Ті, хто ніколи не визнає себе переможеним — продовжуватиме боротьбу, бо кінцевою метою, без жодної напівміри, є тільки і лише Перемога, виключно стійке і вічне підґрунтя свободи. Очевидно, що нинішня боротьба триває не тільки за територіальні межі країни, а й за світогляд, пуповину ...

Вже з місяць йдеться про запропоновані Третьяковою «законопроекти» про повну дерегуляцію трудових відносин: в свою чергу, це каже нам про серйозне звуження трудових прав та унеможливлення роботи профспілок. Скажіть, Ваша ласка, як це допоможе тим, хто працює в тилу для наближення Перемоги, в який спосіб вищезгадані ідеї, підтримані Радою, допоможуть обороноздатності Вкраїни? Не секрет, що осердям нашого народу є трудящі люди. Бо ж саме вони є переважною більшістю, й ті, хто не втратив роботу, намагаються працювати якомога більше, приймаючи у себе вимушено переміщених осіб і при цьому встигають волонтерити, або ж возити їжу та ліки, мають час допомагати розгрібати завали від ракет, вимітати вулиці та робити інші вагомі речі. Про це все вже удосталь написав Георгій Сандул. Звичайно, тії інші, хто мав змогу евакуюватися й нині працювати в тилу, з півслова домовляються із західними громадами щодо забутих, або занедбаних будівель та просторів, аби надалі займатися їхнім подальшим облагородж...

Та чи працьовиті не знають що таке трагедія, зокрема, як той козел співа, вважаючи забавкою танок з іржавим ножем у кутку сараю? Це ж кривавими руками тієї мужички пшениця золота вирощена й люду нашому знаменням була колись зрозуміла. Нею вперше й оспіване блакитне небо. Шана їй безмежна за хліб, о скільки століть ним годувалася культура! А що з тією мужичкою роблять зараз, опісля стількох епох поневолення, цікавились? Де її безжурний чоловік, га, в якій братській могилі накажете його шукать? І прапор наш це вбиті. Жодних patria чи parti: це не повернення до витоків, це відтворення першопричини. Столиця не є конче необхідною для людини, натомість столицею нинішнього століття є рідний край. Висловлювання, поза чиїхось геополітичних концепцій всесвіту, захоплює реальність та дає зрозуміти шлях од гіпотези до гіпотези ще раз. Демократія найгірший режим серед найкращих. Найгірший серед теоретиків, найкращий серед змовників та суб'єктів дії на даний момент. Україна вже наполягає на куди...

Что там вшивые интеллектуалы из Росии? Отреклись от старого мира? А с царским чертогом что? Какой стыд знать вас, просто знать, наблюдая вашу покорность. Это же вы за тридцать лет смогли подготовить внушительный корпус переводов, факультативно и после академии, за идею. Это же вы отстаивали альтернативные способы самоорганизации, всю свою академкарьеру талдычили насколько важна политизация жизни, анализировали войны и революции. Речи сколь необходимо быть ответственным. Щегольствовали журнальчиками, клепали свое ебаное критическое искусство, открывали школы: ваш культурный депозитарий был на высоте. Что там по поводу обострения классовой композиции в период когда ваше руководство осуществляет геноцид в моей стране, что там солидарность и классовая война? А может вы это руководство не выбирали и это всё не про вас? Красноречивое молчанье. Лютое бесчестье, это безвылазный пожар стыда. Вы показали насколько все ваши труды убогие и мизерные на практике, насколько запущена ваша болезнь леви...