спогадуючи Бланкі, або звернення до підпілля
Здумайте собі, скільки території наразі окуповано? Скільки, не дивлячись на масові депортації й ввезення росіян, на непідконтрольних нам територіях ще зосталось українських людей? Ця замітка є звернення до друзів та колег, що й донині знаходяться там; ця замітка також є нагадуванням про те, що окупація — явище суто тимчасове. Позаяк, це зрозуміло як і з історичних характеристик тривалості воєн минулого століття, так відомо і з визначення самого слова загарбання, тобто логіки контролю території без права на неї. Хоч інколи пригнічений моральний стан і може масштабувати хибні уявлення про загальне політичне становище на нашій землі, але нам необхідно постійно пам'ятати хто насправді тут небажаний гість.
Ті, хто ніколи не визнає себе переможеним — продовжуватиме боротьбу, бо кінцевою метою, без жодної напівміри, є тільки і лише Перемога, виключно стійке і вічне підґрунтя свободи. Очевидно, що нинішня боротьба триває не тільки за територіальні межі країни, а й за світогляд, пуповину діяльності та життя людей. Тож неприйнятною здається думка, що війна — це справа регулярного війська і тільки. Ця думка застаріла. Чи має хтось сумнів досі, що закінченням війни рашисти бачать саме насильне інкорпорування свідомостей в ідеологію імперії? Яких жертв рашистам вартував Маріуполь? І як вони діяли, коли зрозуміли, що деякі міста їм захопити не вдасться й були змушені ганебно тікати?
Якщо в деяких наших містах поки що розвішане триколорне ганчір'я, себто вже впроваджений гіркий сюжет для громади — наш моральний обов'язок чинити опір до останнього, оскільки подальше наше винищення в той чи інший спосіб є неминучим, безумовним. Депортації, концентраційні табори, робітниче рабство та масові зачистки по спискам це є не більш ніж питання часу. В ідеологічному розумінні для імперії важливе збереження структури самої імперії, а у вільних громадах — збереження свободи. Це різниця між цінністю життя кожної нашої конкретної людини й абсолютною зневагою імперців до своїх власних солдатів, яких десятками тисяч відправляють на безславну смерть.
Знову ж таки: все, що ми можемо робити — це робити все, що ми можемо. Чим тобі країна не поле для дії, в якім саме питання вижиття стане за вишуканість? Хибувати перед ситуацією означає чекати на чийсь наказ згори, тим самим залишаючись бездіяльним елементом підпілля. «Найсуворішого осуду заслуговує той, хто, боячись відповідальності, виявив бездіяльність і не використав усіх сил, засобів і можливостей для досягнення успіху в бою». Ставте собі питання: що конкретно я, конкретно сьогодні зробив для наближення перемоги? Вільний доступ сяє матеріалом для підпілля по влаштуванню диверсій та саботажу; як впроваджувати систему колективних переконань серед свого гарту; про важливість чинити опір окупантові навіть у повному деморалізованому стані. Сьогодні це погрожуюча листівка, завтра це ініціювання пожежі десь на околиці чи хибний дороговказ, післязавтра — співдія в комплексному заході по підтримці агресивного імпульсу. Окрім того, що ми маємо корпус літератури від професійних змовників, що працювали проти тодішньої імперськості, ми також мусимо користати цей опрацьований матеріал згідно лекалам закону про національний спротив як такий.
Не варто очікувати квітів перед собою на підлозі. Проте в якийсь момент тобі скажуть «спасибі» партизанські загони і збройні сили, які щодень просуваються ближче до кордонів твого міста, щохвилини ризикуючи власним життям, аби зберегти твоє. Тобі дякуватимуть за мирнеє небо наші діти. Знай, я прагну тобі допомогти, тож у разі потреби пиши листа. Як пробити імперцю груди, не буде звідти блакитної крові, аж ніяк — буде гній і, назагал, на одного виродка в цьому всесвіті менше.
