За кордоном соромно, а тим паче добре
У сучасному мистецтві вічною залишається тема про так званий нерівний доступ до публічності, пуповиною ж цієї теми так само слугує питання «хто я?», питання ідентифікації. Художня діяльність, головною пружиною якої тенденційно виступає риторизація травми, чи ширше — політичний порядок денний, нині поширена повсюдно як ніколи. Художники та художниці вдаються до оригінальних рішень у спілкуванні з кураторами, до милих дитячому окові плакатних акварельок, швидкоруч накиданих дизайнерських беззмістовностей та стерилізації будь-яких стратегій, що виходять за рамки рентабельності у колах, де насамперед прийнято консолідуватися у питаннях політичного. Тобто не стільки чиясь «художня практика і всі принципи вообще не мають значення», скільки вони набувають змістовності, перебуваючи у конкретних умовах культурного виробництва.
Саме тут твір проходить процедури легітимації і потрапляє на публіку (вихід на ринок певного суспільного класу, презентація певній спільноті), а людина стверджується як митець. Останньою сходинкою у виробництві художнього продукту є його озовнішнення. Це дозволяє художникам не тільки вбудовуватися в жадані процеси реалізації, конкуренції, але також і бути в позиції визнаного, такого, що заслуговує на звернення уваги. Тут вже поруч свитою і чутливі товариші-дослідники, критики, мистецтвознавці. Надавати цьому другорядне значення і все одно рухатися далі означає, що «картина світу» самовідтворюватиметься самостійно, заднім числом. А так, повірте на слово, художники намагаються не діяти за жодних обставин, адже ледь не все, чим вони займаються — це рефлексують свою «художню практику». Помилки в цій діяльності переживаються вкрай хворобливо, як то кажуть, травматично. Але й «обманюються ті, хто не обманюються». Через неможливість уникнення наслідків від подібного ставлення можна помітити, що рефлексують вони художню практику методом, так би мовити, вельми нехудожнім.
Очевидно, що потреба мистецтва у політиці і навпаки, тобто потреба одного в іншому — нерівномірна. Твір, залишаючи коло глядачів, що поділяють з автором позиції щодо фундаментальних причин речей і явищ, залишає й рамку самої художньої прагматики; твір вже не є художнім продуктом, самостійним висловлюванням митця, а скоріше виступає уламком контексту, зведеного у статус художнього виробу. Ігнорувати умови і культурне середовище, що супроводжують створення і подальше життя художнього продукту — неможливо, і при цьому також стає неможливим з цього продукту в цілісності відновити принцип легітимації, адже вся теорія, асимільована до статусу художності, багато в чому зводиться до цілком чітких процедур репрезентації зовнішніх кураторських намірів. Кураторське становище дає право включати деякі витвори мистецтва — а якісь, зрозуміло, ні. Але ніхто ніколи не зможе відняти у художника юрисдикцію вирішувати з якими культурними діячами справу мати, а з якими — не мати; під якими гаслами, принципами і стягами спільно діяти, а з якими — того не робити; художницький хист визначається не тільки по створеним роботам, а й по роботам, які художник створювати відмовився; в яких заходах і подіях художник участь бере, а де — надає чітку відмову. Поставити під сумнів свої принципи художник може тільки і виключно сам: це строга етика.
«Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна!» — заскладно спочатку давалися слова Лариси Петрівни, та варто нагадати: якщо художник прагне винести на публіку (нам? чи, ймовірно, від імені нас? перечитаймо найперше речення) свої твориво, а заразом і свій вибір, то ми вправі вимагати, щоби він також повідомив про свої фантазії та здогадки, які на шляху відомої пригоди його спіткали. Помітні спроби на місцевих артринках угодованих країн, тьмяніє свідомість класова, коли в еміграції мистецтво робити треба. Та й зрозуміле ядро витіснення гострих обговорень «цехової солідарності», як це: «méconnaître les choses fondamentales». Там це не принесе слави, тут — поваги. Коли художник старанно вибілює своє ім`я, тоді доводиться не нехтувати тривогою й обмежуватися свідченнями. І свідчення ці, слід визнати — прикрі. Позаяк те, про що не можна говорити — мовить за себе само.
